Червоний прапор: стяг перемоги чи окупаційна ганчірка?

Витяг з рішення Житомирської обласної ради за № 152 від 17.03.2011 року: «Рекомендувати районним та міським радам, райдержадміністраціям:
У день Перемоги 9 травня в обласному центрі, містах і населених пунктах проводити святкові заходи з використанням символіки років Великої Вітчизняної війни. Цього дня на адмінбудинках, приміщеннях рад усіх рівнів, навчальних закладах, промислових, будівельних, сільськогосподарських підприємствах, установах медицини, культури й освіти, соціальної сфери поряд з державним прапором України вивішувати червоний прапор Перемоги.»
Підтримали це, зі слів голови ради, фракції ПР, КПУ та НПУ. Звичайно, оголосити список обранців, що проголосували за це «визначне» рішення, рада не бажає. Мовляв, голосування не було поіменним, тому оприлюднити списки немає змоги, та й закон не дозволяє. Дарма. Область має ж гордитися власними героями. Чи може їм соромно за це рішення? І ще. Що таке «червоний прапор Перемоги»? Хто визначав? Коли? Принаймні, станом на 17 березня, цього нашим обранцям відомо не було. То за що голосували?
Жодним законом, наказом, рекомендацією щодо порядку використання державних символів України не визначено порядок розміщення «прапора Перемоги». В документах про визначення та опис державних символів України надаються посилання на статтю 20 Конституції України (254к/96-вр). Заглядаємо: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів… Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…» І знову жодного слова про якийсь «прапор Перемоги». Зверніть увагу – в Конституції України слова «Державний Прапор України» написані з великої літери, в рішенні обласної ради – з маленької. Що це, неосвіченість писарів та людей, що приймали цю постанову чи зневага до одного з державних символів? Чи вони вже вирішили, що державних прапорів у нас багато? Стаття 65 Конституції України: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України…» Наскільки мені відомо, депутати обласної ради є громадянами України. Про всяк випадок цитую Кримінальний кодекс України: Стаття 338. Наруга над державними символами. «Публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України або Державним Гімном України — карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до¬ходів громадян або арештом на строк до шести місяців…»
Отже, що таке «прапор Перемоги» - невідомо, як він має бути розміщений – також невідомо. Чому ж обранці громади, так сором’язливо, анонімно, «порекомендували» вивішувати червоні прапори? Відповідь на поверхні: це незаконно. Будь який суд мав би скасувати таку постанову. Благо вже маємо прецедент: 19 квітня 2011 року постановою Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області задоволено позовні вимоги у справі за адміністративним позовом до Знам'янської міської ради Кіровоградської області про скасування рішення "Про використання символіки років Великої Вітчизняної війни у святкових заходах у місті Знам'янка" від 21.05.2010 року №1292. Згідно з рішенням суду, місцева влада не має права вивішувати червоні прапори неіснуючої держави СССР під час святкових заходів у місті Знам'янка.
Очевидно, обласне керівництво, йдучи попереду Верховної Ради, не знало, як кваліфікувати ті чи інші терміни (тому й написані, мабуть, символи держави з маленької літери) аби не втрапити в халепу, і, оскільки вони не визначені законодавчо, вирішило «рекомендувати», щоби не виникло казусів. Поспіх такому рішенню надав ще й візит Голови ВР пана Литвина. Мабуть, хотілось «достойно» виглядати.
То що ж нам рекомендують вивішувати? Як ми вже розглядали вище, законодавчо відсутнє офіційне тлумачення щодо порядку використання цього прапора. Нещодавно наш парламент за звичкою скопіював законодавство Російської Федерації, де прапором Перемоги визначений штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії. Відомо, що над Рейхстагом (який давно не діяв), від початку його штурму було вивішено безліч прапорів різних військових частин совєцької армії. Вони були червоного кольору з бордовою зіркою посередині та назвами полків чи дивізій. Але всі вони були для Сталіна «не такими». Для офіційного встановлення прапора було виготовлено дев'ять однакових копій прапора СССР. Їх роздали дивізіям. Перша, що прорветься до рейхстагу, мала підняти прапор. 150-й стрілецькій дивізії дістався прапор №5. Саме він був встановлений «правильно», відповідно підібраними вояками. Звичайно, це були росіянин та грузин. Чомусь довгий час замовчувався той факт, що 1 травня 1945 р. разом з Кантарією та Єгоровим прапор Перемоги встановлював і українець Олексій Берест. Проте, зважаючи на особливу «любов» Сталіна до українців, це ім’я було замовчане і жодної нагороди від совєцької держави лейтенант Берест не отримав. Навпаки, був засуджений до тюремного ув’язнення. Але це інша, не менш трагічна, історія. Тільки незалежна Українська держава визнала героя – 6 травня 2005 року Олексію Бересту було посмертно присвоєно звання Героя України з присвоєнням ордена Золотої Зірки. То чому українців зобов’язують любити тирана, провівши перед прапоризацією ще й пам’ятникування?
Тепер розглянемо статус України в ході ІІ-ї Світової війни. Практично ця війна велась між комуністичним Совєцьким Союзом (фактично Росією) та нацистською Німеччиною, кривавими хижаками, які спочатку допомагали один одному, складали спільні плани поділу світу, і, врешті-решт, напали один на одного. Питання ступеню відповідальності за розв’язання цієї війни вважаю відкритим. Перед початком цієї війни в Европі – 1 вересня 1939 року – незалежної Української держави не існувало. Територія сучасної України була окупована багатьма державами. Найбільше належало СССР та Польщі. Україна не була учасником цієї війни на державному (вітчизняному) рівні, а являлась лише об’єктом військових дій армій різних держав, які, в будь-якому випадку, були окупантськими. Таким чином, українці, не маючи власної держави, змушені були воювати в арміях держав-окупантів, в основному сталінської СССР та гітлерівської Німеччини, інколи ворогуючи між собою. Третьою силою в цій війні, або армією, що виступала за визволення від всякої окупації, стали власні збройні партизанські формування українців під спільною назвою УПА (УНРА, УНА). Воістину, армія без держави. На жаль, не з’явилась незалежна українська держава і після завершення військових дій на території Европи 8 травня 2011 року: відбувся лишень перерозподіл певних територій між різними державами, які однаково являлись окупаційними.
Певні тлумачення щодо майбутнього України в ті часи дає Ігор Бурдяк в «Народних Блогах». Назва статті «Україна готується зустрічати «свято перемоги». Цитую: «…Завсідники телешоу із провладних комуністичної партії і партії регіонів ставлять в заслугу Сталіну те, що він об'єднав Західну і підсовєтську України. А іноді навпаки, (в залежності від контексту розмови) ті самі персони в тому ж самому... звинувачують його. Мовляв, без ментально іншої, ніж решта України Галичини держава розвивалася б успішніше. Історію назад повернути неможливо, але все ж поміркуймо, якою вона могла б бути, якби Сталін з Гітлером не ввергнули світ в вересні 1939 році в світову війну, а наявні протиріччя Європа і СРСР розв'язали б мирним шляхом.
На жаль після першої світової війни Україна не набула державного статусу. Більша частина Західної України опинилася в кордонах Польщі. Європа погодилася на це за однієї умови: через 25 років (а саме в 1943 році) мав відбутися референдум, на якому українська частина Польщі мала самовизначитися. До референдуму готувалися обидві сторони. Держава проводила пацифікації і переселення поляків на Волинь, українці (в основному це УВО і пізніше ОУН) відповідали просвітніми акціями, організацією воєнізованих структур і терором. І якщо б Сталін з Гітлером не розв'язали війни, то такий референдум відбувся б, його результат був би в усякому разі не гірший, ніж в 1991 році, Україна не втратила б Холмщину, Підляшшя і Надсяння, споконвічні українські території, які Сталін безпідставно віддав Польщі.
Радянський Союз так чи інакше припинив би існування і Україна возз'єдналася б на вигідніших умовах. А тепер уже звісно ці території для України втрачені, бо поляки під час акції "Вісла" розсіяли українців по всій Польщі. То чи треба дякувати Сталіну за такий "подарунок"?...»
Власне як свято, День Перемоги, було запроваджено 1965 року, за 20 років після «вєлікай пабєди». Виникає питання: чому? Не віриться, що такий тиран, як Сталін-Джугашвілі, вважав «танець на кістках» недоречним – кількість людських жертв його бентежила мало. Не запровадив це за свято й уряд Хрущова. Мабуть, він мав здоровий глузд, хоч важко і в це повірити. Не може людина святкувати, коли загинули рідні та близькі. Дикість якась. Хоча, вся та система, залишки якої реваншуються, трансформувавшись в олігархію, в Україні, і була дикунською, людожерською за сутністю. Запроваджене це «свято» було при Брєжнєву. Очевидно, це було зроблено для демонстрації поваги до ветеранів. Оскільки матеріальні блага для совєцької людини вважались буржуазним пережитком, то основним заохоченням було вручення різного роду медалей та грамот, а на додачу – шумні гулянки з основним їх атрибутом – масовим розпиванням дешевого спиртного.
Сьогодні ми маємо незалежну державу. Яка то незалежність – інша справа. Але єдиний прапор, який передбачав незалежну державу українців, був синьо-жовтий. Жоден з прапорів, офіційно воюючих країн в ІІ-й Світовій, не був прапором українців. Лише синьо-жовте знамено є Державним Прапором України! Лише воно має право бути вивішеним на держустановах в святкові дні. І ось, на 20-му році Незалежності, реваншистські сили, керовані Москвою, розпочали новітній, відкритий, наступ на молоду Українську державу. І почався він знову, як і в 1917-му, з прапора. Спроби загнати Україну в спільний з Росією простір набирають силу. Перемога в ІІ-й Світовій все більше набирає забарвлення лише російської; це підтвердив нещодавно й Путін. Тому для України це лише підігрівання ІІІ-й Російській імперії в підпорядкуванні російським інтересам та впливові. То чи варто повертатись в минуле? Можливо краще обрати інший шлях розвитку, більш цивілізований?
Пам’ятай! Червоні прапори нерозривно пов'язані із масовим насильством, державним терором і комуністичним геноцидом.
Піднімати такі прапори – означає схвалювати злочини проти людяності, солідаризуватися з масовими вбивцями, виправдовувати геноцид.
Піднімати червоні прапори – означає зухвало глумитися над пам'яттю мільйонів людей, які були замучені більшовицькими катами, вивезені, розстріляні, заморені голодом або кинуті до концтаборів.
Піднімати червоні прапори – означає знущатися над пам'яттю 100 мільйонів жертв, яких знищив світовий комунізм у ХХ столітті.
Кожен українець, який має честь і гідність, повинен не допустити жодних спроб вивішування червоної окупаційної ганчірки, захистити Незалежність, гідність і майбутнє наших дітей.
Жодна людина сьогодні не буде заперечувати подвиг ветеранів, які захищали власну землю, родину. Але чи є то насправді вшануванням їх подвигу – вивішування прапора? Мабуть, це черговий фарс, байки про турботу. Скільки є їх, справжніх ветеранів тієї страшної війни? Чи потрібен їм той прапор? Чи здатні багато з них хоч побачити те знамено? Адже мінімально кожному з них має бути 84 роки. В яких умовах вони живуть? Чи гідне те життя переможців? Але ці, першочергові питання, відійшли на другий план. Комуністичний лідер вже погрожує прокуратурою тим, хто не підніме червоний прапор. Бо він, бачите, за дотримання законодавства. Сказано це було з порушенням того ж законодавства, а саме статті 10 Конституції України. Аби ви так слідкували за дотриманням законодавства щодо соціального захисту тих же ветеранів…
І, наостанок, пропоную переглянути матеріал за цим посиланням http://narodna.pravda.com.ua/history/4dbd9aab047d4/. Не знаю, чи значна кількість людей, переглянувши це, змінить свою думку. Але якщо переглянуть, то і це вже буде перемога. Злочини, вчинені проти людства, не мають терміну давності. Злочин являється злочином незалежно від того, під яким прапором він вчинений. Величезна кількість злочинів вчинена саме під червоним прапором. Проти різних націй. І найбільше – проти українців. Тому, що це: стяг перемоги чи окупаційна ганчірка – вирішувати нам, українці!